Патрік Зюскінд "Парфюмер або історія одного вбивці"
Роман "Парфюмер (історія одного вбивці)”, "Запахи” або "Парфуми” , Патрік Зюскінд.
Патрік Зюскінд - німецький письменник і кіносценарист, народився в березні 1949 року. Його батько - Вільгельм Емануель Зюскінд був письменником, перекладачем,журналістом, а мати вчителькою фізкультури. Дитинство майбутнього письменника минало в баварському містечку Хольцгаузен, де спочатку він відвідував сільську школу,а потім гімназію. Кар’єра його розпочалась з роботи журналіста, одночасно він вивчав середньовічну та новітню історію в Мюнхені. Протягом 1974 року Зюскінд відвідував курси Екс-ан-Провансі, де покращував свої знання з французької мови та літератури. В подальшому він вивчав англійську, латинську, іспанську, грецьку мови,а також політологію, мистецтво та теологію. Зюскінд мав не тільки природний нахил до літературної творчості, але й генетичну схильність: його батько був знайомий з родиною Томаса Манна, писав літературні тексти й працював у різних газетах, останньою була «Sueddeutsche Zeitung». Крім того, батько Патріка Зюскінда вів добропорядний спосіб життя і був відомий своєю гостинністю та своїми «чайними вечорами», на яких малий Патрік, розважаючи гостей, мав демонструвати своє вміння грати на піаніно. Взагалі, музична освіта відіграла, очевидно, неабияку роль у розвитку хлопчика, але залишила й травмуючі спогади. В особистому житті Патрік Зюскінд дуже своєрідна людина. Він дуже сором'язливий, ніколи не дає інтерв'ю, зовсім закрита людина. Цим не вичерпується «оригінальність» письменника: він дотримується відлюдненого способу життя, живе то в Німеччині (Мюнхен, Штутгардт), то у Франції, переважно в Мансардані, а нині постійно проживає в Кельні. Через свій потаємний стиль життя, постійні відхилення пропозицій інтерв'ю й офіційних заяв щодо його творчості в літературному процесі преса називає його «Фантомом німецької розважальної літератури».
Роман "Парфумер" зробив Зюскінда в 1985 році одним з найвідоміших і найуспішних письменників сучасної німецької літератури. Роман і на сьогодні залишається однією з найбільш популярних книжок серед читачів Європи й Північної Америки. Ось так починається роман-притча "Парфюмер”: "У вісімнадцятому сторіччі у Франції жила людина, яка належала до найгеніальніших і найогидніших постатей цієї епохи. Звали його Жан-Батіст Гренуй". Гренуй з французької означає "жаба”. Він як тварина - спритний, жорстокий, володіє неймовірним для людини нюхом. І вбиває він не через заздрощі чи з ненависті, а для того, щоб вижити. Його мати народила його в рибній лавці між рибними головами, її звинуватили в дітовбивстві, та малого Гренуя віддали годувальниці. Та ж відмовляється від нього, тому що він не пахне так, як усі інші діти. Потім його віддають в притулок мадам Гайяр. Діти стороняться його. Мадам Гайяр в свою чергу віддає його чорноробочим майстру. Він працює в важких умовах,хворіє,але нічого не можу зупиити його в гонитві за запахами. його не мучить совість, він під владою аромату...
У 2006 році роман було екранізовано німецьким режисером Томом Тиквером і такими відомими акторами, як Бен Вішоу, Дастін Гофман,Алан Рікман. Фільм називається Парфумер: історія одного вбивці.
"На той час, про який ми оце говоримо, у містах панував такий сморід, що його нам, сучасним людям, навряд чи й можна уявити. Вулиці смерділи гноєм, задвірки - сечею, коридори - гнилим деревом і щурами, кухні - затхлою пилюкою, спальні - масними простирадлами, вологими перинами та різким солодкавим духом нічних горщиків. Із камінів смерділо сіркою, з чинбарень - їдким лугом, з різниць - пролитою кров'ю. Люди смерділи потом та невипраним одягом, з їхніх ротів смерділо гнилими зубами, із шлунків тхнуло цибулею, а від тіл, якщо вони були вже не зовсім молоді, - старим сиром, кислим молоком та гнійними болячками. Смерділи річки, смерділи майдани, церкви, сморід стояв під мостами й у палацах. Селянин смердів, як священик, підмайстер - як майстрова дружина, смерділо все дворянство, навіть король - як хижий птах, а королева - як стара коза, і то влітку й узимку. Бо нищівній активності бактерій у вісімнадцятому столітті ще не було стриму, отож не було жодної сфери людської діяльності, творчої чи руйнівної, жодного вияву життя - коли воно народжується чи вже занепадає, - що його не супроводжував би сморід.
І, звичайно, в Парижі сморід стояв найбільший, бо Париж був найбільшим містом у Франції. А в самому Парижі, знову ж таки, було місце, в якому сморід панував аж надто нестерпний.І ось тут, у найсмердючішому місці всього королівства, 17 липня 1738 року, народився Жан-Батіст Гренуй".
"Маленький бридкий кліщ, чиє сіре, наче свинець, тіло набирає форму кулі, щоб запропонувати зовнішньо му світові щонайменшу площу, який робить свою шкіру гладенькою й міцною, щоб нічого з нього не витекло, не випарувалось. Кліщ, який зумисне стає маленьким і непомітним, щоб ніхто його не побачив і не розтоптав. Самотній кліщ, зосереджений у собі, сидить на дереві, сліпий, глухий і німий, і тільки принюхується, роками винюхує кров тварин, які блукають поблизу, але до яких він самотужки ніколи не дістанеться. Кліщ міг би впасти. Він міг би впасти на землю, проповзти своїми крихітними лапками кілька міліметрів туди-сюди, лягти собі під листя й помер ти, і його було б не шкода, далебі, не шкода. Але кліщ, лінивий, впертий і бридкий, сидить собі далі, живе і чекає. Чекає, доки найнеймовірніший випадок приведе йому просто під дерево кров в образі якоїсь тварини. І аж тоді він зрадить своїй непомітності, впаде, вчепиться, зануриться, вгризеться в чуже м'ясо... "
"Коли він їх розплющив, то побачив Лору, яка лежала на ліжку гола, мертва, обстрижена і сліпучо-біла. Це було, немов у кошмарному сні, який він бачив позаминулої ночі в Грасі й був забув його, і зміст якого зараз блискавкою зринув із пам'яті. Все було точнісінько таким, як у тому сні, тільки набагато яскравішим".
"Жодна душа не могла зрозуміти, що цей кволий, маленький, згорблений чоловічок там, угорі, біля вікна, ця сосисочка, ця вбога купка, це ніщо могло вчинити понад два десятки вбивств. Гренуй просто не був схожим на вбивцю. Хоч ніхто не міг сказати, як хто уявляє собі вбивцю, цього чорта, але всі сходилися в одному: не так! І однаково - хоч убивця й зовсім не відповідав загальним уявленням, а його презентація, як здавалося, була досить непереконлива, вже від самої появи цього чоловічка у вікні та від факту, що саме його названо вбивцею, складалося парадоксальне враження. Так, усі думали: "Це неправдоподібно!" - і в той же час розуміли, що то - правда. "
