Містична
загадковість Велесової Книги у різні
часи звертала на себе увагу багатьох істориків, дослідників і навіть мисливців
за скарбами. Існує думка, що той, кому вдасться розшифрувати її - керуватиме світом.
За свою історію давня українська пам’ятка
не раз потрапляла до рук науковців. Вченим вдалось навіть перекласти декілька її
частин. Проте з тими людьми неодмінно траплялись містичні речі, пояснити яких
наукою апріорі було неможливо…
Ве́лесова Книга - збірник молитов,
легенд, оповідань та заклинань про давню слов'янську історію написаний
праукраїнською (давньоукраїнською) мовою. Час написання книги відноситься до ІХ
століття, точніше, обмежується 70-ми роками цього періоду, бо саме описом
подій, пов’язаних з приходом на ці землі варягів Аскольда і Діра, як також і
Рюрика, завершується хронологічний ряд твору. А початок цієї оповіді повертає
нас до світанку першого тисячоліття перед Різдвом Христовим і базується
переважно на переказах, легендах, повір’ях, що побутували серед наших пращурів
до прийняття християнства [1]. Місцем укладання пам'ятки вважається українське Полісся, проте деякі російські історики
безпідставно намагалися приписати знаходження книги до Новгорода.
Події, що описані у Велес-Книзі, охоплюють
період приблизно від VІІ ст. до н. е. до кінця IX ст. н. е. Назва видання пов'язана з іменем слов'янського бога Велеса (бога
достатку, худоби і торгівлі). Усі відомості про історію тексту до моменту
публікації виходять від емігранта, автора художніх творів та робіт зі
слов'янського фольклору Юрія Миролюбова.
Згідно з його розповідями,
Велесова Книга була знайдена у 1919 полковником Добровольчої армії Алі
Ізенбеком у розгромленій поміщицький садибі у селі Великий Бурлук на
Харківщині. Текст книги був вишкрябаний шилом чи випалений на березових (за
іншими даними дубових) дощечках розміром 38 на 22 см, товщиною до
1 см, після чого покриті лаком чи маслом та нанизані на ремінець. У 1925
Ізенбек оселився у Брюсселі, де познайомився з Юрієм Петровичем Миролюбовим -
білоемігрантом з України. За освітою Миролюбов був інженером-хіміком, але дуже
цікавився слов'янськими старожитностями. Подальша доля Велесової книги тісно
пов'язана саме з цією постаттю.
1925р. по 1939 р. Миролюбов намагався
реставрувати дощечки, переписувати їх, розшифровувати і фотографувати. Ізенбек не
дозволяв виносити дощечки зі свого приміщення та відхилив пропозиції
бельгійських вчених, які хотіли займатися вивченням історичної пам'ятки.
Миролюбову вдалося переписати більшу частину і зберегти достатньо чітке
зображення однієї з табличок і ще кілька (до шести) менш чітких. Якісне фото
було зроблене лише з 16-ї дощечки, яка й дала назву книзі (текст цієї дощечки
починається словами: «Влес книгу сію»). З початком Другої світової війни, у
1940 р. у Брюссель прийшли німці, а у серпні 1941 року Ізенбек помирає, і
таблички безслідно зникають.
На цьому поки що закінчується історія давнього українського видання. Проте
дослідження вітчизняних науковців за часів незалежної України довели, що дана
книжкова знахідка - не міф, не підробка. Правопис дощечок складається із
українських літер (Е, Є, И та ін.), що відносить один з найдавніших книжкових
шедеврів слов’ян саме до земель нашої держави.
Пропонуємо вашій увазі частину перкладеного тексту Велесової Книги (Дощечка 1):
"Даремно згадали доблесні наші старі часи, бо куди йдемо - невідомо.
Оглядаємося і говоримо, що соромимося знати Наву, Праву і Яву [Нава - світ померлих;
Права - закони, порядок; Ява - реальний світ].
Дажбог створив нам яйце, «що є світ-зоря, яка нам сяє». У тій безодні він
повісів землю нашу, щоб там удержувалася. Душі пращурів світять нам зорями від Іpy [Іp -
слов'янський рай]. Греки напали на Русь, «чинячи злеє в ім'я богів», так що ми
не знали, куди тікати і що робити.
Права таємно уложена Дажбогом, «а по ній, як пряжа, тече Ява» і створює
життя наше. А коли вона відійде, наступає смерть. «Ява тече і твориться в
Праві», тобто реальне життя проходить за певними законами. Після них іде Нава -
світ померлих, потойбічний світ. Усе йде по колу, тому ми повинні знати своє
минуле: «Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є то наше, яко се
бо уже найшло на коло нам». Бог дав нам силу, і не треба її марнувати, бо душі
пращурів дивляться на нас «і там з жалю плачуть і виказують нам, що не берегли
ми Праву, Наву і Яву». Не тільки не берегли, а й глузували, тому не достойні
бути Дажбожими онуками. Отож, треба молитися, щоб мати чисті душі і тіла, ,мати
спільне життя з праотцями нашими, які злилися з богами воєдино.
Ми Дажбожі онуки по розуму, а розум «великий божий є єдиний з нами». Тому
ми творимо й говоримо з богами воєдино. Бранним (скороминущим) є життя наше, та
й ми самі також".
Схожі матеріали ви можете знайти за такими адресами:
1. "Історія видавничої справи”
(Тимошик Микола Степанович. Історія видавничої справи: Підручник / М. С.
Тимошик. - К.: Наша культура і наука, 2007. - 496 с. - ISBN 978-966-7821-43-2).
